Теребовлянський навчально-реабілітаційний центр
Тернопільська область

середа 18.03

11 – А клас      Всесвітня історія

Тема. Практичне заняття: Азія та Латинська Америка: протиборство демократичних сил і диктаторських режимів.

Пригадайте з раніше вивченого

1. Коли більшість країн регіону здобули політичну незалежність?

2. Що таке «доктрина Монро»?

Завдання для підготовки до практичного заняття

 

1. З запропонованих тем виберіть одну та підготуйте повідомлення або презентації:

1) Диктаторські режими в Латинській Америці в 1920—1930-ті рр.;

2) Революційні рухи в Латинській Америці в 1920—1930-ті рр.;

3) Політика США в 1920—1930-ті рр. щодо країн Латинської Америки.

2. Дати відповідь на запитання: чому становлення демократичних інститутів влади в Латинській Америці супроводжувалося гострою політичною боротьбою, революціями і встановленням диктаторських режимів?

 

 

 

 

Конспект уроку

з біології

11 клас

18.03.2020

Тема. Особливості організації та життєдіяльності прокаріотів.

  1. Хто такі прокаріоти, які їх розміри?

Розміри.     Прокаріоти – це найменші клітинні організми.

      За розміром прокаріотичні клітини, зазвичай, у 10 разів менші, ніж клітини еукаріотів. Середні розміри цих істот становлять від 0,1 до 10 мкм. Проте серед мікроорганізмів є свої бактерії "гіганти", наприклад, спірохети можуть мати довжину 500 мкм та бути видимими неозброєним оком. Найменшими вільноживучими бактеріями є мікоплазми (лише 0,12-0,15 мкм), які приблизно рівні за розміром до найбільших вірусів. Дрібний розмір важливий для прокаріотів, тому що пришвидшує транспортування поживних речовин і виділення продуктів обміну через поверхню клітини.

  1. Яка форма прокаріотів?

       Форма.      Прокаріоти відзначаються простотою форми і всю їх різноманітність за цією ознакою можна звести до декількох груп: кулясті, паличкоподібні, звивисті і нитчасті. Кулясті прокаріоти – коки – бувають сферичні, еліпсоподібні, бобоподібні і ланцетоподібні. За характером поділу, розміщенням і властивостями клітин поділяються на мікрококи (поодинокі клітини), диплококи (пара клітин), стрептококи (ланцюжки клітин), тетракоки (чотири клітини), сарцини (пакунки по 8-16 і більше клітин), стафілококи (скупчення клітин у вигляді виноградного грона). Паличкоподібні прокаріоти прийнято поділяти на бацили (паличкоподібні з ендоспорами в центрі клітини) і клостридії (паличкоподібні з ендоспорами на кінці клітини). До звивистих прокаріотів належать вібріони (у вигляді коми), спірили (у вигляді спіралі у 2-3 оберти) і спірохети (у вигляді спіралі більше ніж у 3 оберти). Нитчастими є прокаріоти у вигляді ниток з багатьох клітин, з'єднаних за допомогою слизу, чохлів, плазмодесмів тощо. Вони можуть плавати у воді або бути прикріпленими до субстрату. Уся ця різноманітність форм бактерій визначається структурою їх клітинної стінки та цитоскелету. Ці форми важливі для функціонування бактерій, оскільки вони можуть впливати на здатність бактерій отримувати поживні речовини, прикріплятися до поверхонь, рухатися і рятуватися від хижаків. Отже, переважна більшість прокаріотів є мікроскопічними і порівняно з різноманітністю форм, що існує у світі макроорганізмів, морфологічні типи прокаріотичних організмів досить обмежені.

  1. Які особливості будови прокаріотів?

Будова.    Прокаріотичні клітини складаються з таких основних частин, як поверхневий апарат, цитоплазма та нуклеоїд. Зовні клітини розташована клітинна стінка, яка забезпечує її структурну цілісність та захист від внутрішнього тиску, викликаного набагато вищими концентраціями білків та інших молекул усередині клітини, порівняно з оточенням. Прокаріотична клітинна стінка відрізняється від стінки всіх інші організмів наявністю муреїну, який відносно пористий і не протидіє проникненню малих молекул. У бактерій виділяють два головних типи бактеріальних клітинних стінок. Клітинна стінка грам- позитивних бактерій характеризується наявністю дуже товстого шару муреїну, який відповідає за утримання барвника при фарбуванні за методом Грама. На відміну від грам-позитивних бактерій, грам-негативні. У багатьох прокаріотів клітинна оболонка ззовні оточена шаром слизової речовини, який дістав назву капсули. Вона захищає клітини від висихання, механічних ушкоджень, перешкоджає проникненню вірусів, забезпечує зв'язок між сусідніми клітинами в колоніях тощо. До структур поверхневого апарату прокаріотичної клітини належать ворсинки і джгутики. Ворсинки – це невеликі порожнисті вирости клітини, які забезпечують її прикріплення до різних організмів та субстрату. їх ще називають пілі, або фімбрії. На поверхні тіла багатьох прокаріотів є спеціальні вирости, які називають джгутиками. Це органели руху в рідкому середовищі. Число джгутиків, розміри й розміщення їх для певних видів прокаріотів є сталими ознаками і тому мають важливе таксономічне значення.

       Обов'язковим компонентом поверхневого апарату прокаріотичної клітини є цитоплазматична мембрана. За хімічним складом мембрана є білково-ліпідною. У мембранах багатьох прокаріотів виявлено специфічні жирні кислоти, яких немає в мембранах еукаріотів. Цитоплазматична мембрана є основним бар'єром на межі із зовнішнім середовищем, вона здійснює транспортну, рецепторну та інші функції. У прокаріотів, джерелом енергії для яких є процеси дихання або фотосинтезу, усередині клітини формуються внутрішньоклітинні вип'ячування мембрани з упорядкованим розташуванням ферментів та фотосинтезуючих пігментів.

  1. Які особливості живлення прокаріотів?

Живлення.    Для прокаріотів характерна надзвичайна різноманітність у типах і способах живлення. За сучасною класифікацією типи живлення прокаріотів розрізняють залежно від джерела Карбону і енергії. За джерелом Карбону всі мікроорганізми можна поділити на дві групи: автотрофи і гетеротрофи. Чимало мікроорганізмів є міксотрофами, тобто вони здатні переходити від одного типу живлення до іншого. Переважна більшість прокаріотів є гетеротрофами, які можуть добувати органічні сполуки з відмерлих решток (сапротрофи), живих організмів (паразитотрофи) та отримують завдяки співіснуванню (симбіотрофи). За способом використання різних джерел енергії серед мікробів вирізняються такі групи: а) фототрофи, які використовують сонячне світло, як джерело енергії; б) хемотрофи, джерелом енергії для яких є різні неорганічні і органічні сполуки.

    Принциповою відмінністю між фотосинтезом зелених рослин і бактеріальним фотосинтезом, який спостерігається у зелених і пурпурних сіркобактерій, є те, що останній відбувається за участю бактеріохлорофілів в анаеробних умовах, кисень не виділяється, як джерело Гідрогену ці бактерії використовують не воду, а сірководень або інші сполуки. Кисневий фотосинтез з виділенням кисню здійснюється ціанобактеріями, які для цього мають хлорофіли і фікобіліни. У прокаріотів може бути і третій тип фотосинтезу, який виявлено в екстремальних галофільних архебактерій.

Дати відповіді на питання:

1. Які організми відносять до прокаріотів?

2. Які характерні особливості мають клітини прокаріотів?

3. Як прокаріоти утворюють спори?

4. Чому прокаріоти не утворюють такого різноманіття багатоклітинних форм, як еукаріоти?

 

Українська мова, 18.03.20р.

Тема: Закінчення іменників чоловічого роду ІІ відміни в родовому відмінку.

     Теоретичний матеріал на ст..190 (підручник 10_ukrmova_g_2018 Підручник.pdf)

Завдання для закріплення знань:

Виконати вправу 375.

Виконати вправу 381.

Домашнє завдання:

Виконати вправу 378.

 

Українська література, 18.03.20р

Тема: Альманах «З-над хмар і з долин», угруповання «Молода муза» – зв’язок із зарубіжною літературою, «нова» драма на межі століть.  Леся Українка (Лариса Косач). Життєвий і творчий шлях. Драматична спадщина. Роль родини, культурного оточення й самоосвіти у формуванні світобачення письменниці. Збірка поезій «На крилах пісень», її висока оцінка І. Франком. Основні цикли поезій. Неоромантизм як основа естетичної позиції Лесі Українки.

ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ :

„Молода муза” — літературне угруповання українських письменників, діяло у Львові протягом 1906-1909 рр. як клуб літераторів. До „Молодої музи” належали В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький, М. Яцків. Близькими до цієї групи були такі письменники, як Ф. Коковський, М. Рудницький, О. Туринський, композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук, маляр І. Северин.

1907 р.— маніфест групи галицьких письменників „Молода муза” спрямований проти реалізму в літературі та національного волюнтаризму. Більшість модерністів групувалася навколо журналу „Світ” (1906-1907 рр.) та часопису „Будучність” (1909 р.). Пізніше об'єдналися навколо львівського часопису „Молода муза” (П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Твердохліб, М. Яцків). Маніфест 1907 року пропагував аполітизм, чисте мистецтво, утечу від життя, культ підсвідомого. „Молодомузівці” запровадили й активно експлуатували деякі нові теми: утечу від життя, оспівування смерті, самотності, зображення нічного життя великих міст, артистичної богеми, культ підсвідомих видінь, які не були новими для європейської літератури, однак в українській літературі ще не прозвучали з достатньою силою. У зв'язку із цим частину їхнього дискурсу становив інтерес до французького символізму й зокрема перекладів Бодлера. Однак поезія „молодомузівців” так і не виробила нової мови для вияву нових почуттів. Вона застосувала старі слова, стару метрику, старі, часто фольклорні кліше. „Молода муза” не мала концептуальної естетичної програми й відповідно солідного теоретичного дискурсу. Вони представлені кількома відомими заявами, серед яких стаття Остапа луцького в газеті „Діло” 17 листопада 1907 p., яку Франко у своєму коментарі назвав „Маніфестом „Молодої музи”. Як відзначала С. Павличко, „у теоретичному сенсі цей дискурс був досить кволим. „Молодомузівці” усвідомлювали проблему, але не змогли не тільки її вирішити, але й сформулювати коректно своє завдання. Вони передовсім заперечували народницьку традицію та її відповідне літературне втілення — реалізм. „Молодомузівці” досить чітко орієнтувалися на Захід, бо саме звідти приходили, а не виростали на рідному ґрунті нові художні ідеї”. Група навколо журналу „Українська хата” (19091914 рр.), зокрема М. Сріблянський, М. Євшан, А. Товкачевський, Г. Чупринка, П. Богацький, пропагували культ сильної особистості, роздвоєної душі, настроєності, крайнього індивідуалізму. Якщо „молодомузівці” спромоглися лише позначити певні координати нового модерного дискурсу й нової філософії мистецтва, то розвинули їх Микола Євшан та його колеги з київського журналу „Українська хата” (1909-1914 рр.). Ніцшеанство лягло в основу дискурсу „хатян”. Завдання журналу — принести „помочі і світла в темну українську хату”. Засновники журналу прагнули розширити рамки української культури, модернізувати її, головним об'єктом їхньої критики було „старе” народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах. Головний опонент „хатян” — народницька критика, представлена газетою „Рада”, її постійним автором Сергієм Єфремовим. Усупереч назві „Хату” цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. Редактори журналу свою критику головним чином розгортали на засадах естетики. „Головне не про що писати, а як писати”,— уважав М. Сріблянський. Головне не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.

„З-над хмар і з долин” — літературно-художній альманах. Упорядкував і видав М. Вороний 1903 р. в Одесі. У листі до М. Коцюбинського від 13 липня 1901 р. та в зверненні до письменників М. Вороний виклав програму альманаху. Відверто виявивши симпатії „до новіших течій у літературах європейських”, він зазнав гострої критики з боку за відхід від дійсності у сферу „чистого мистецтва”. Найбільш толерантно висловив свою незгоду з декларованими М. Вороним програмними цілями І. Франко в поетичному посланні „Миколі Вороному”, яке разом з відповіддю „Іванові Франкові” опубліковане в альманасі. М. Вороний спростував приписувану йому пропаганду гасла „мистецтва для мистецтва”, наголошуючи на потребі осучаснення української літератури, бажанні не обмежувати сферу творчої свободи письменника. Виступаючи за розширення тематичних меж літератури, за пошук нових тем і художніх засобів виразності, він закликав до модернізації української літератури.

Життєвий шлях Лесі Українки

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Усе це сприяло ранньому входженню лесі в літературу: у дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 р. у Львові в журналі „Зоря” було опубліковано два вірші („Конвалія” і „Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я Леся Українка.

Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Узимку Косачі жили в луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. „Мені часом здається,— писала вона,— що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей „жарт” — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку й різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну й світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник „Стародавня історія східних народів”.

З кінця 80-х рр. ХІХ ст. Леся Українка живе в Києві. 1892 р. у Львові виходить „Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева „Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича „Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго „Лагідні поети, співайте” і „Сірома”, уривки з „Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни зі збірки „Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації. Початок роботи лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді „Плеяда”. У 1898 р. в „Літературно-науковому віснику” з'являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, у якій він ставить поетесу в один ряд із Шевченком. 1899 р. у Львові виходить друга збірка поезій „Думи і мрії”.

Перша збірка Лесі Українки „На крилах пісень”

На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки „На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики „Сім струн”, з якого постає образ „бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі „Сльози- перли”. Леся Українка присвятила цикл „Сім струн” своєму гарному другові — публіцисту й письменнику М. Драгоманову. Весь цикл — це воістину неповторна гама кольорів і звуків навколишнього світу. Він побудований на нотах, тому й звучить досить оригінально та різноманітно. Серед багатоголосся „Семи струн” можна побачити і ноктюрн, і рондо, і колискову, і сонет, і пісню, і навіть гімн. Саме гімн і відкриває цикл. Цю поезію поетеса присвятила своїй Батьківщині й озивається в ній до „бездольної” України, прагнучи відшукати кращої долі для рідного краю в „шляхах-теренах”. Ще один цикл збірки — „Дитячі поезії в дитячому крузі”, які відобразили дивовижне сприйняття й відтворення письменницею світу дитинства. Крім цього, до книги ввійшла інтимна й пейзажна лірика — цикли „Зоряне небо”, „Кримські спогади” й „Подорож до моря”. Світ природи поетеса зобразила у вигляді чудової країни золотистої блакиті й сонця. У циклі „Подорож до моря” Леся Українка описала рідну країну, її рух до кращого майбутнього та її природу. Усі ці враження були почерпнуті письменницею з її подорожей, адже вона часто їздила на лікування до різних частин України, а частіше за все — до Криму. Саме там були написані поезії „Кримські спогади”, які Леся Українка присвятила своєму братові Михайлу.

Робота з літературознавчим словником

Неоромантизм за своєю суттю опинився ніби на перехресті цих систем, ставши першим кроком до авангарду. Про це свідчить сама назва напряму — неоромантизм, тобто новий романтизм. Від класичного романтизму неоромантизм успадкував конфлікт із дійсністю, що породжує гострий сюжет, проте, як багато інших напрямів модернізму, неоромантизм відкидає раціоцентризм, віддаючи перевагу чуттєвій сфері, емоційно-інтуїтивному пізнанню. До найяскравіших проявів неоромантизму тяжіє творчість Лесі Українки, Олени Теліги, Олега Ольжича, Євгена Плужника. Неоромантичній творчості властиве прагнення подолати розрив між дійсністю та ідеалом завдяки могутній силі волі. Неоромантики змальовували сильну особистість, стверджували єдність побутового й благородного, можливість співіснування мрії та дійсності. Представники цього напряму модернізму вірили, що всі ідеальні цінності можна віднайти при спогляданні реальності, але лише за умови, що спостерігач буде мати певний кут зору. Отже, у творах неоромантиків зображено активну особистість, яка має досить складні стосунки із суспільством (хоча й відкрито це протистояння не показано). Неоромантики активно послуговувалися символами, удавалися до гіперболізації, використовували у творах гру кольорів. Неоромантикам властива велика увага до внутрішнього життя ліричного героя. Письменники намагаються показати широку палітру переживань, почуттів особистості, змалювати її прагнення, бажання, сумніви тощо. Як правило, герой у неоромантизмі має вразливу й чутливу душу.

Домашнє завдання:

Вивчити матеріал про альманахи та життєвий шлях письменниці.